Так і мало бути!
Поки я спав міцним і глибоким сном, погода кардинально змінилась! Ну не може бути в Саппоро тепліше ніж у Києві в квітні!
За вікном шпарив дощ з поривами вітру, а температура знизилась до 6 градусів, хоча по комфорту було всі 3° С.
Я ще не був такий радий своїм старим теплим чуням, які пер з Києва, щоб потоптати хоккайдського снігу. Дощ то теж сніг, але в рідкому стані.:)
В таку погоду добре сидіти вкутаним в плєдік і сьорбати тепле саке, споглядаючи як ростуть на горизонті гори, але те, що добре японцю, то втрачений для туриста час!
В найближчому комбіні купив парасольку-тростину, хоча можна було в лобі готелю в автоматі купити.
Для парасольок при вході в різні заклади є спеціальні підставки, щоб не розносити вологу і не забруднити інших відвідувачів.
Коли я залишаю там свою парасольку, то завжди думаю, що вона ж така сама, як і багато інших, як бути впевненим, що її не заберуть?
Та ще жодного разу ніхто не забрав, хоча в громадських місцях можна побачити вільні парасолькі, які можна взяти, щоб перейти до потрібного місця і залишити там для когось наступного.
Сьогодні вже саппоряни показали, що в їх гардеробах є і куртки, і тепле взуття, і шапки з шарфами, і навіть рукавиці!
Все в них є!:) То вони мабуть зраділи першому сонцю, то і дістали все те, що рідко вдається поносити.:)
Поснідати я вирішив на рибному ринку Nijo.
Хоккайдо відома тим, що тут смачна і свіжа риба та морепродукти.
На ринку купа смаколиків.
Особливо вражають краби! Розміром і ціною!:)
Тут же вам можуть приготувати практично все, що купите, але також є маленькі ресторанчики, де можна поласувати самими свіжими дарами моря, приготовленими справжніми майстрами своєї страви.
Я знайшов маленький ресторанчик, який готує те, що можна купити на вітрині.
Вивчив меню і вирішив снідати тут.
Як годиться, запитав чи можна до них. Офіціантка відповіла “Irashaimase!”, що значить “Ласкаво просимо!”.
Як тільки я переступив поріг, вона одразу запропонувала мені поставити парасольку в тримач при вході.
Провела до мого місця і як тільки я зняв заплічник і хотів опустити його на підлогу, вона тут же піднесла мені пластикову корзинку, по типу тих, якими ми користуємось в супермаркетах, щоб я поклав сумку в неї. Все продумано!
Як мені сказали знаючі люди, бути на Хоккайдо і не скуштувати морського їжака (うに, urchin), то великий гріх. 🙂
Вже як на то пішло, то я ще додав ікру лосося, самого лосося і жирненького тунця.
Їжак зачьотний! Рекомендую!
Я подякував персоналу за смачну їжу, а вони мені за візит.
З рахунком я пішов на вихід до касира, щоб розрахуватися, але мене наздогнала офіціантка з моєю парасолькою в руках. З такою смакотою міг не тільки парасольку забути, а й про все на світі.:)
Добре, що персонал такий уважний!
Взагалі-то я хотів спитати у продавця дозволу сфоткати його вітрину, а виявилось, що для тих, хто купив шось в магазинчику, бонусом є фото з королівським крабом!:)
Чого не скористатися? Я за своє життя попрацював з купою “крабів”, а от фото є лише з цим.:)
Якщо вчора було пиво, то сьогдні буде віскі!
Тут зовсім поруч, в містечку Yoichi, розташована перша віскокурня всесвітньо відомого японського бренду Nikka.
Вона так і називається Yoichi, як і їх добренний single malt.
Дорога займає майже дві години, якщо врахувати час пересадки в Otaru.
На під’їзді до Otaru дорога проходить повз суворе Японське море.
В поїзді дуже тепло. Один колоритний дідусь навіть перевзувся в тапкі.:)
На станції Otaru всього 5 колій. Мій поїзд з Саппоро прибув на третю, а щоб пересісти до Yoichi треба було перейти на іншу. Щоб дізнатися на яку, я спустився в перехід і пішов до виходу зі станції, бо там, як правило, є інформер з усіма відправленнями.
Таки висить інформер перед виходом зі станції, але без дублювання на англійську.
Я то знаю, як Yoichi японською пишеться, бо смакуючи цей віскі мав досить часу, щоб вивчити ці прості ієрогліфи (余市), але ж в Японії вказується на інформері кінцева станція. Звідки мені знати, як той Kutchan пишеться?;)
Але коли не знаєш мови – включай логіку!
Я приїхав на 3 колію, на другій стояв поїзд на Саппоро. Залишається 1 і 4-5. Як раз напроти 4-5 я стою. Треба їх і перевірити.
Виходжу на платформу, а тут вже все як треба написано.
Ну думаю, все добре, можна їхати далі!
І тут, спостерігаючи за потоком пасажирів на платформі, я усвідомлюю, що при мені нема атрибуту, який є у всіх цих людей.
Я забув парасольку в тому поїзді!
Повісив її біля себе і забув, бо рідко взагалі ношу їх (сфоткав потім як ілюстрацію).
Стою і думаю, нє ну не лапух? Загубити ще до обіду новесеньку парасольку!
І оце поки з собою говорю, усвідомлюю, що той поїзд, на якому я приїхав, далі стоїть на третій колії. Я бігом туди. Бачу в деяких вагонах двері відчинені, а в деяких ні. Підбіг до свого вагону – так і є! Висить на місці парасолька, але двері зачинені.
Думаю, можна зайти через вагон з відкритими дверима і пройти між вагонами до свого. В Японії у всіх поїздах і в метро можна спокійно пройти з кінця в кінець між вагонами.
Вже зібрався бігти, але стоп! Що це за кнопка біля дверей! Написано “двері” (ドア) і малюнок відповідний. Тисну – двері відчинились!
Забрав парасольку і бігом до свого поїзду.
Мав ще пару хвилин в запасі, то купив в вендинговому апараті гарячий кавовий напій на дорогу.
Щось пороблено в Японії з кавою.
Поїзд до Yoichi виявився такою собі дизельною, втомленою ззовні, маршрутівкою з двома вагонами, але дуже чистою всередині.
Парасолька вже прив’язана до заплічника!:)
Через хвилин 40 вже Yoichi.
Ось ще один показовий кадр.
Ця жіночка їхала в поїзді зі мною. Станція маленька. В годину тут проїзджає поїзд лише один раз і два рази в години пік.
І ця жіночка точно знає це.
Але вона з валізкою йде через наземний перехід. Не по коліям!
Прибули в Yoichi. Гарні краєвиди!
Віскокурня Nikka знаходиться в метрах 200 від станції.
Екскурсія безкоштовна. Головне зайти до 15:30. Музей працює до 17:00.
На вході дають карту музею. Перший зал – waiting hall. Тут можна підключитися до безкоштовного віфі і завантажити аплікацію для вашого смартфону, яка буде виконувати функцію гіда.
В мене не вийшло.:(
Але я ще до поїздки уважно вивчив сайт і продивлявся гід в браузері.
Саме важливе, що потрібно зробити в цій кімнаті, так це заповнити картки (tasting card) для дегустації віскі. Мінімальна інформація. Ім’я та вік.
Крім цього, треба побожитися, що ви не приїхали на авто і не збираєтесь після дегустації сідати за кермо.
Якщо вам повірили, то далі можете продовжити екскурсію.
На жаль, гід тільки для япономовних і тільки в групі, яка формується кожні 30 хв. Враховуйте це, якщо збиратиметесь сюди.
Місце для фото обладнане по-старінкє. За кадром стоїть спеціальна підставка на тринозі для фотокамери (не попала в кадр).
Хотів їм сказати, що вже час селфі палку на мотузочку прив’язати до дерева, що буде не менш турботливо з їх боку по відношенню до туристів. 🙂
З усіх відвідувачів тільки я і ще двоє були з фотокамерами.
Далі можна побачити як виготовлюють діжки для витримки віскі та корки для пляшок.
Також до огляду пропонується офіс засновника віскокурні Taketsuru Masataka.
Він вивчав секрети приготування віскі в Шотландії, як то кажуть, від першоджерел. Там він також здобув освіту хіміка.
Спочатку попрацював на конкурента – компанію Suntory (колишня Kotobukiya), а потім заснував власний бренд – Nikka.
Далі можна бачити склад, де віскі витримується в діжках.
В музеї бренду Nikka можна детально ознайомитися з ретроспективою продукції Nikka.
Дізнатися детально про життєвий шлях пана Taketsuru та його шотландської дружини Ріти.
Ознайомитися з нагородами, які здобували різні віскі в різні роки.
В музеї на першому поверсі є бар, який за гроші наливає відвідувачам. Не переплутайте з безкоштовною дегустацією, бо цінник там немаленький може вийти. 🙂
Дегустація відбувається в окремій будівлі, де розташований також ресторан Nikka.
На другому поверсі, в обмін на вашу заповнену картку, дають можливість скоштувати три різновиди віскі Nikka.
Є поради до дегустування від пана Taketsuru.
Як бачите, Yoichi Single Malt не наливають.
Я спробував зробити все, як заповідав шановний пан.
Мушу визнати, що тільки його тезка – Taketsuru Pure Malt з додаванням води, прийшовся мені до смаку.
Інші два дуже легкі, таке японці полюбляють.:)
Але все рівно добре. Сидиш собі в самому сердці легенди, сьорбаєш віскі щойно з погріба, дивишся на гори і з кожним ковтком стає тепло і добре.
Набираєшся дзену!
На жаль, дегустувати дають лише один раз. Хочеш більше – йди до того бару.
А так, сиди собі, набирайся сили.
Останній пункт в маршруті – сувенірний магазин.
Загальновідомий факт, що найкращий сувенір, то пляшечка японського віскі!
Та я засидівся за дегустацією і в магазин зайти не встиг. Ще буде нагода.
Спостерігав цікаву картину на станції Yoichi.
Поїзд до Otaru відправляється о 17:36. Всі чекають його всередині станції, бо надворі холодно. Але контролери станції працюють до 17:30. От рівно в цей час вони відкрили турнікет, затягнули ролети на офісі і всьо – давай дасвіданья!
Нема кому ні квиток показати, ні JR Rail Pass.
Як це працює насправді. Є станції (маленькі), де, наприклад, нема контролера і нема автомата для купівлі квитків, а вам треба їхати. На виході у вас квиток попросять і ви ж захочете заплатити лише за свій проїзд, а не потенційний штраф, як у випадку з втраченим квитком. Для вирішення такої проблеми, на вході у поїзд, біля машиніста, є такий приборчик, який видає квитки з номером станції. Заходите, відриваєте собі такий квиточок і потім показуєте на виході на станції. Вам рахують проїзд і там одразу розраховуєтесь.
На малих станціях вихід і вхід лише через двері біля машиніста. Це не проблема, коли поїзд всього з двох вагонів.
На зворотньому шляху я вийшов в Otaru. Наявність JR Rail Pass дає можливість вільно обирати собі маршрут, не зважаючи на ціну.
Туристичні гайди радять відвідувати Otaru, бо тут є де погуляти, поїсти і потринькати гроші.
Але не сьогодні.
Місто прямо на березі Японського моря і в негоду тут так дме вітер, що пронизує до кісток.
Я пройшовся до їх відомого каналу та доків, але потім швидко повертався назад, бо вітер дув в спину.
Їдьте сюди лише тоді, коли буде тепло.
Не вірте! Відчувалось на градуси 2 максимум!
До поїзда в мене ще був час і я придивився затишне кафе біля вокзалу.
Якщо місто на морі, то має бути смачна seafood!
Місо супчик, рис з крабом та ікрою лосося.
По телевізору крутять бейсбол, а на кухні грає J-Rock. Є розеточка для задоволення базових потреб туриста.
Правильне кафе!
Зацініть, як побудована комунікація з клієнтами.:)
Книга скарг і пропозицій знаходиться не на стенді біля директора, а на поличці в туалеті – з написом “Communication notebook”.
Залишив і свій відгук.:)
Ще мені на давала спокою гора Moiwa, яка знаходиться на південному заході міста Саппоро. Там є канатна дорога і з вершини гори відкривається панорама на місто. Я хотів побачити нічний варіант. Після прибуття з Otaru, я пересів на трамвай до зупинки Ropeway Iriguchi.
У вечірній час трамвай дуже популярний, але не дуже зручний.
Від зупинки трамваю треба ще трохи протопати.
По розкладу має бути ще відчинено, але нічого не працює.
Сфоткав навколо. Не тот компот!
Відповідь була на зупинці безкоштовного автобуса, який довозить відвідувачів від зупинки трамвая до канатки.
Не робе…
Подивіться, які фотки могли би бути.:)
Хоч на трамваї покатався.
До речі, подивіться як інформують пасажирів.
На зупинці є екран на якому реальному часі видно який трамвай де їде.
Можна оцінити ситуацію і прийняти оптимальне логістичне рішення.
Якщо б екран не робив, то є офлайн розклад.
Ще зверніть увагу на платформу.
Оце ближче, позначка зі стрілочками та ієрогліфами, то місце де відчиняться двері трамваю на вхід (середина вагону), ото далі риска, то передні двері, для виходу.
Люди стають в довгу чергу на вхід і спокійно заходять. Іншими дверима спокійно виходять, розраховуючись біля водія. Все просто.
Через кілька зупинок мені виходити.:)