За моїм планом це мало статися саме в Morioka!
До цього часу, всі мої відвідини Японії були восени, в сезон momiji.
Це мій перший раз, коли я в Японії навесні.
Увесь мій маршрут будувався цього разу відносно графіку цвітіння сакури, який був оприлюдненний метеорологічним агентством Японії.
За моїми підрахунками, зустріти цвітіння сакури я мав саме тут – в Morioka!
Мій готель в Morioka був у 5 хвилинах від станції JR Morioka. Я швиденько зачекінився в готелі, закинув в номер речі і нарешті перевзувся у кросівки. У Morioka тепліше ніж на Hokkaido.
Google Maps в Японії показує місця милування сакури на мапі, а також прогнозний стан сакури на кожному конкретному місці.
Як бачите, Google Maps вважає, що в Morioka цвітіння на самому піку!
В мене вже було багато в житті моментів, після яких я маю підстави не довіряти Google Maps, тому взявся все перевірити самостійно. Незважаючи на довгу дорогу з Hakodate, пізню годину та втому, я пішов незнайомими вулицями нічної Morioka до руїн місцевого замку, оскільки саме це місце є головним місцем милування сакурою в Morioka.
Це виявилось зовсім не далеко від готелю і хв за 20 я вже підходив до чорного силуету фундаменту колишнього замку, оскільки вже було досить пізно і темно.
Я піднімався до замку із замеранням сердця не знаючи, що мене чекає там на горі, намагаючись не будувати в уяві будь-якої картини, побоючись, що в реальності вона може виявитися іншою.
Коли я увійшов до парку замку, то зміг нарешті дихати. Дихати глибоко і спокійно. Мені відкрилась прекрасна картина цвітіння сакур у нічному спокої, яку підсвічували спеціальні ліхтарики.
В парку ще були пізні відвідувачі, які займалися тим, що пакували сміття, прибирали за собою та збиралися домів.
Чесно зізнаюся, що я першим ділом кинувся фотографувати цей прекрасний цвіт, чомусь боючись, що на ранок я його вже не застану.
Краса цих дерев потребувала особливого часу для милування ними, тому я вирішив почекати до ранку.
Google maps підказував мені, що поруч із замком є ще одне місце, куди варто сходити і перевірити статус цвітіння. Це місце було зовсім поруч і тут всю увагу привертало лише одне дерево, яке я вам покажу пізніше.
Усвідомивши, що я все таки знаходжусь і правильний час у правильному місці, я трохи заспокоївся і вирішив, що все саме цікаве чекає мене зранку, а зараз саме час повечеряти.
В мене був у списку один заклад, який мені рекомендували відвідати, примітний тим, що в ньому можна було спробувати локальну їжу, а саме Wanko-soba. В мене була адреса, яка була відносно не далеко від місць з сакурами, тому я вирішив пройти туди і перевірити, чи зможу я там повечеряти.
Відносно швидко я знайшов потрібне мені місце, але виглядало так, що люди лише виходять з нього, а не заходять.
Я прошмигнув всередину, щоб перевірити. Дівчинка на рецепції сказала, що заклад вже зачиняється і якщо я не втрачу бажання спробувати Wanko-soba саме в них, то вони чекають мене у встановлений графіком час. Щоб впевнитися, що я все вірно зрозумів, вона ще написала мені графік роботи на папері, пригостила льодяником і побажала приємного вечора!
Як на мене, то це трохи дивний графік роботи закладу харчування, але приблизно такий самий графік у значної кількості подібних закладів.
Повертаючись тією самою дорогою, якою прийшов, я почав помічати, що людей на вулицях досить багато, як для такої пізньої години. Оскільки в подорожі не завжди слідкуєш за днями тижня, то я забув, що сьогодні п’ятниця, а значить, що багато працьовитого люду пішли по барам та кафешкам у колі колег попити чогось добренького. Галасу не вулиці вони наводять чималого. П’яненькі японці голосно регочуть з “нєпєрєводімой” для мене гри слів, підколють один одного і низько кланяються один одному коли люди з веселої компанії прощаються. Компанії такі є дуже різні. Чоловіки приблизно одного віку, жіночки чи дівчата одного віку, змішані компанії, де приблизно одного ж віку є дівчата та хлопці. Трапляється іноді бачити як святкують щось співробітники разом з начальником. Ніякого панібратсва.:) Молодші працівники кланяються так низько, як тільки можуть і намагаються забігати наперед перед начальником настільки, наскільки це тільки можливо. Начальство тут в пошані. Хоча начальником тут стати можна тільки в літньому віці, якщо мова йде про великі компанії. Так само дуже важливо для японця знати вік тієї персони з якою він має справу. Це мабуть друге питання, яке мене запитують після того, як питають звідки я. Якщо японець знає вік, то йому вже набагато легше оцінити як себе вести і як говорити. Вік постійно просять окремо вказати в готельних анкетах, хоча мають копію паспорту. 🙂 Також вік постійно зазначають у різноманітній інформації про особу. Наприклад, коли показують інтерв’ю з якоюсь особою по ТБ, обов’язково зазначають вік. До речі, в тих самих великих компаніях неможливо перескочити по кар’єрній драбині людину старшого віку. Потрібно працювати і чекати, коли прийде твій час.:)
Це був невеличкий відступ від основної теми – де поїсти в п’ятницю увечері в людному місці.:)
Коли я почав підшукувати собі місце для вечері, то виявилось, що цих людей не просто багато, а дууууже багато. У всіх, рекомендованих мені місцях, не було вільного місця, а чекати в черзі я не хотів. Однак, оскільки я витратив майже годину на пошуки ресторанчика з вільним місцем для мене, то мені здалося, що я міг би і почекати. 🙂
В результаті я знайшов місце з якого виходила велика компанія і звернувся до офіціанта з питанням чи є місце для одного. Такий клієнт для них не дуже цікавий, бо так я займу один столик на 4 місця, а в іншому випадку може сісти компанія. Офіціант досить холодно оцінив мене поглядом і сказав чекати. Я зрозумів так, що потрібно було трохи часу на прибирання столику. Після кількох хвилин очікування, той самий офіціант повернувся до мене вже з абослютно іншим виразом обличчя – сама привітність! 🙂 Тепло запрошуючи пройти всередину, він постійно кланявся і приповідаючи Irasshaimase провів мене до столику. Через секунду вручив мені меню на англійській мові і залишив мене наодинці з думками, що ж обрати для вечері.
Це місце виявилось дуже цікавим, бо є фірмовим закладом відомої в Miyazaki ферми, яка вирощує якусь особливу курятину ще з тих часів, коли її як податок збирали та подавали до столу князеві Satsuma (клан Shimazu).
Це так на їх сайті написано.:) Як воно там насправді було я не знаю, але курятина у них знатна. В меню я знайшов добре відому мені страву Chicken Nanban, тому одразу замовив її.
Через кілька хвилин мені принесли меню з англійським перекладом і все пішло веселіше.:)
Замовив ще таку мариновану і трохи грильовану макрель.
Все було дуже смачне, але смачнішої тут Chicken Nanban я ще в житті не їв. Дуже всім рекомендую!
В цьому закладі рахунок приносять до столу і розраховують за столиком, що вже для мене трохи не звично, бо як правило розрахунок завжди у касира перед виходом із закладу.
До речі, в туалеті також для відвідувачів є засіб для полоскання роту, зубочистки тощо.
З турботою про клієнта, як то кажуть.
Про те, що в місті зацвіла сакура, можна також дізнатися із вигляду банок пива, які на цей сезон теж вбирають у відповідну упаковку.
На смак не відрізняється, але на вигляд приємно. Піднімає настрій і нагадує, що треба йти на hanami. Цим терміном в Японії називають милування квітучими рослинами, частіше деревами, зокрема цвітінням сакури. Традиція ця досить давня. Історичні джерела згадують перші hanami в Японії ще в третьому століті нашої ери, але то стосується цвітіння сливи (ume), яка була завезена з Китаю. Справжньої популярності hanami набула починаючи десь з 710 року. Пізніше, коли Японія почала політики національної самоідентифікації відмінної від Китаю, акцент був зроблений на сакуру. Десь у 800-х імператор схвалив традицію вживати саке під час hanami і народ це дуже добре сприйняв.:) Навіть занадто, бо існує прислів’я, що “вареники краще за квіти”, яким висміюють людей, котрі за частуванням забувають справжню мету hanami.
Зараз це дійсно виглядає як пікнік під квітучими деревами. Японці приносять їжу та напої з собою і споглядаючи на красу сакур, проголошують тости, випивають, грають в різні ігри та розважаються як можуть.
На hanami можуть збиратися як у родиному колі, так і у колі друзів чи колег. Якщо збираються співробітники компанії, то, як правило, самі молодші співробітники мають прийти якомога раніше, щоб зайняти для компанії найкраще місце в парку і потім чекати, поки не зійдуться старші.
Зранку я мав перевірити на власні очі чи це все дійсно так і чи не смажать вони там шашлики часом і як працює общєпіт у таких людних місцях.
Крім цього, я бачив повідомлення, що завтра у цьому ж парку буде відбуватися 46 виставка-ярмарка садоводів та квіткарів з розважальною програмою, тому треба приходити сюди зранку.
Зранку погода за вікном була сонячною і це мене дуже радувало.
Оскільки я вже рухався на південь, то температура повітря вже була зависокою для зимових черевиків і я вирішив продовжити подорож без них. Подякувавши їм за вірну службу під час подорожі, залишив їх в номері біля корзинки для сміття, бо знайти на вулиці сміттєвий бак для них в Японії нереально.
Хотів ще записку написати, але не знайшов чим написати, то сподіваюсь персонал розбереться, як їх утилізувати.
Валізу залишив на рецепції готелю до вечора і гайда до замку!
По дорозі зайшов в комбіні прикупити якоїсь їжі та пива, щоб за місцевою традицією теж милуватися не на порожній шлунок.:)
Дорогою до замку я помітив, що погода сонячна, але хмари наближаються дуже швидко, тож треба поквапитися.
До речі, зверніть увагу на дорожню розмітку. Стрілочки для роверів і парковочні прямокутнички. Авто паркують точно в дозволеному місці.
На територію замку я вирішив зайти сьогодні з іншого боку, щоб подивитися на ярмарок.
Виглядало це все дуже просто.
Кілька палаток з квітами, кущами та бонсаями.
Сцена, на якій був один музикант, який грав різноманітні композиції на традиційному японському музичному інструменті Shamisen.
Я пройшовся подивився чим торгують. Найбільше мені сподобалися бонсаї.
Наприклад такий.
Маєш собі персональну сакуру вдома.:)
Майже в два рази більше від палаток з рослинами, було палаток з традиційним японським стрітфудом на різні смаки.
З черг було зрозуміло, які з них найпопулярніші. Я собі теж прикупив таких смаколиків.
Takoyaki. По типу сосиски в тісті, тільки замість сосиски восьминіг. 🙂 Як бачите, готується на такій великій пательні з напівсферичними отворами. На фото видно етапи приготування.
Прямуючи до того місця, де я вчора бачив цвітучі сакури, я помітив, що з цієї сторони замку сакури ще не розцвіли на повну, хоча вони північніше всього метрів 300 від тих дерев, які вже розквітли наповну.
Тут вже свято набирало обертів. Всю площу під деревами швидко вкривали синіми підстилками і накривали «поляни», заставляючи все їжею, пивом та саке.
Пофоткав трохи з різних місць і вирішив теж присісти та оглянути цю красу спокійно і не через об’єктив камери.
Потягуючи ліниво пивко в прикуску з японськими смаколиками, споглядаючи на красу цвіту та щасливих японців навколо, я намагався зрозуміти, що значить цей ритуал для японців і чому цвітіння сакури займає таке значне місце у культурі, історії та мистецтві Японії. Цей символ Японії багато важливого пояснює про цю древню націю. Про це, за бажання, можна багато прочитати, але краще один раз побачити. 🙂 А ще краще не один.:)
По-перше, це просто красиво!:)
Однак, красиво цвітуть і в Україні дерева – яблуні, вишні, абрикоси. Чомусь у нас такого звичаю нема. Може тому, що коли цвітуть дерева, то час саджати картоплю.:)
Я спеціально не вивчав чи цей феномен є тільки у японців, чи є ще подібні звичаї у інших народів, але думаю, що тут багато чого взаємопов’язано з суто японськими особливостями.
Сакури, як правило, декоративні дерева. Вони зазвичай не плодоносять. Ці дерева висаджують тільки для того, щоб помилуватися їх красою в період цвітіння, який не є тривалим і можливо саме тому такий цінний. Момент їх цвітіння короткий, як і життя однієї людини, у порівнянні з віком усього людства. Ця мить має бути красивою і можливо, якщо порівнювати із сакурою, життя однієї людини має надихати інших, навіть, якщо ця людина не зробила якоїсь кар’єри чи подвигу, а просто прожила своє просте життя за своїм призначенням. До речі, зазвичай сакури висаджують не поодинці, а групами. Можливо японці бачать в цьому ще якийсь сенс і отожнують зі своїм колективізмом.
Оскільки нотатка і так виходить трохи філософська, то хочу розповісти вам ще про один японський термін – Mono-no-aware, що можна перекласти як “сумна чарівність речей”.
Кажуть, що зараз його в мовленні не дуже вживають, але він дуже добре пояснює багато речей, в тому числі стосовно милування сакурою.
Відповідно до естетичного принципу Mono-no-aware, краса цвітіння сакури викликає сильні емоції, схвильованість і захват, відчуття гармонії світу саме в момент її спокійного споглядання через усвідомлення витонченості та швидкоплинності цього моменту.
Однак, це відчуття можливого суму не має мати різко негативного забарвлення чи розпачу. Це більше про усвідомлення прихованої краси речей з розумінням швидкоплинності та ілюзорності всього того, що ми бачимо навколо.
Можливо я досить примітивно пояснюю цей принцип, то ви можете спеціально дослідити це питання для себе, але цінність конкретного моменту життя я для себе постійно переглядаю саме в Японії.:)
Ну і звичайно стихійні лиха, які супроводжують японські землі протягом усього часу існування держави Ямато, теж багато додають на користь такого погляду на життя.
У вирі подібних думок про сенс життя, я допив своє пиво і пішов ще раз пройтися по парку, щоб пофотографувати ці дерева з різних ракурсів.
В самому центрі парку на землі розташувався дівочий ансамбль струнних інструментів (в основному мандоліни, якщо я правильно зрозумів), який розпочав маленький концерт.
Коли я почув цю композицію, то настрій мій ще більше покращився. 🙂
Для тих хто не знає, я поясню – це музична тема з відомого та найулюбленішого мною мультфільму – «Мій сусід Тоторо» від Miyazaki Hayao (Studio Ghibli).
Як бачите, погода була вітряна і небо було то синє, то сіре, але загального настрою від милування сакурою це не псувало.
Наробивши фоток на цій локації, я вирішив перейти до іншої, а саме до одного дерева, яке я вам вже анонсував.
Це Ishiwarizakura – сакура, яка росте з граніту!
Дереву вже близько 400 років і воно є одним із символів Morioka. Росте поруч із будівлею суду і символізує силу духу, протистояння усім труднощам, навіть тим, які здається подужати неможливо, ну і взагалі, вчить всіх тому, що життя не мед, але не тре здаватися, особливо якщо ти родом з Morioka. 🙂
Біля цього дерева до мене підійшов хлопчина, як виявилось з Гонконга, і попросив його сфоткати на фоні цього дерева. За його задумом, він підходив до дерева, повертався до нього лицем і здіймав руки догори. Я фоткав його відповідно зі спини, а тому більше звертав увагу на те, щоб фото максимально передавало колір цвіту дерева. Проте, мій художній задум хлопчині не сподобався і він мені довго пояснював який в нього крутий телефон на Android з дуже крутим світло і цвіто сенсором, навіть показав де він фізично розташований. Потім просив перефотографувати і знов йшов стати у ту дивну позу. Я робив як він просив, але він знов був незадоволений кольором фото, повторюючи історію про крутість його камери його телефона просив сфоткати ще раз. Так чотири рази. Мені було цікаво, у кого з нас швидше опустяться руки.:) Мабуть вважаючи, що толку з мене не буде, хлопчина сказав, що все ок, він все виправить фотошопом, бо в нього дуже крута камера у цьому смартфоні. 🙂 Отакої!:)
Я знав, що у Morioka є ще одне місце де ростуть сакури, та воно було у хвилинах 30 руху на автобусі на північ, тому шансів побачити цвіт було мало, зважаючи на те, що я побачив різницію у цвітінні на відстані 300 метрів на північ. Вирішив спробувати, бо час ще був.
Спитав у google maps як доїхати, а він відповів, що зупинка автобуса тут зовсім поруч. Проте міські автобуси це вам не японська залізниця. Ніччо не зрозуміло. Номера маршруту нема, бо використовуються ієрогліфи з назвою кінцевої станції і окремих проміжних. Сів у перший, що прийшов. Проїхав кілька зупинок і бачу по google maps, що їду не туди. Вийшов. Пройшов до наступної зупинки, сподіваючись, що там ходить вже тільки один номер. Пощастило. Наступний довіз мене до зупинки, звідки треба було пройти добрих 25 хвилин. Маршрут пролягав через якийсь сектор приватної забудови з яблуневими садами та гарною горою на горизонті.
До речі, яблука можна просто купити. Кидай гроші і бери собі яблука. Пакетики безкоштовно.
Дістався до потрібного місця, яким виявивися парк з озером.
Місце дійсно мало чудовий потенціал для милування сакурами у кількості близько 800 дерев, але тут ще треба почекати.
Обійшов озеро і виявив, що в іншому кінці трохи вже цвітуть.
Неоднозначно все.:)
Зате був гарний вигляд на гору, який фільмували китайці, а я китайців.
Маршрут у зворотньому напрямку google maps побудував вже через залізничну станцію і повів якимись пішохідними стежками.
Спочатку привів до паркану станції з того боку з якого нема входу. Коли я обійшов станцію, то виявилось, що там поїзд ходить з дуже великим інтервалом і чекати треба майже годину, а піший маршрут до потрібно місця з цієї станціх був 30 хв. Я вирішив, що треба йти пішки, бо збирався все таки у те місце з wanko-soba, до якого я вчора не попав.
Дістався туди я практично під відкриття другої зміни.
Мене записали в чергу і видали номерок. Через хв 7 запросили пройти в середину і всіх, хто записувався на wanko-soba розсадили за столи.
Дали фартух і меню на японській мові. Потім поцікавились звідки я і чи добре розумію японську. За наслідками інтерв’ю принесли мені брошюрку на англійській з описом правил гри.
По суті це така гра на персональний рекорд.
Це холодна лапша, яка розкладається в маленькі мисочки і офіціантка пересипає з маленької тарілки у вашу зі різними смішними приговірками, а ви маєте ту лапшу їсти. Подають ще різні смаколики до лапші, але якщо ви хочете йти на рекорд, то бажано максимально утримуватися від усього, що не є soba.
Суп теж бажано зливати в спеціальну миску.
Якщо ви почали гру, то можете зупинити лише тоді, коли поставите свою миску на стіл і накриєте її зі словами «Maitta!» (здаюсь!). 15 маленьких мисочок = 1 нормальна порція soba.
Мій результат 108 мисочок! Мені навіть сертифікат видали.:)
Кажуть, хтось може 345 умолоти, але я після того кілька днів не міг на будь-які страви з лапші дивитися, не те щоб їсти.
Після такої гри швидко рухатися я не міг, тому повільно «покотився» до готелю за валізою.
Коли я прийшов в готель, мені віддали валізу, але попросили зачекати. Через кілька хвилин мені винесли мої зимові черевики, які я спеціально залишив біля смітничка в номері. Прибиральниця подумала, що я їх забув, а персонал на рецепції відповідно перевірив чи є мій багаж на зберіганні і залишив примітку, що коли я повернусь, то щоб віддали. Довелось ніяковіти і пояснювати, що дійсно «мопєд» мій, але я не забув і прошу знайти можливість утилізувати з відповідними почестями. Ми порузумілися і дякуючи я залишив готель.
Добре, що станція вже зовсім поруч, а сьогодні мене чекає вже наступне місто.
В дорогу взяв ще одне пиво з сезонним нагадуванням про hanami.:)
PS. Більше фото з Morioka чекає вас тут!